Клята війна йде в Україні не один рік, ми вже звикли до гулу сирен, до щоденних руйнувань, горя. Здавалося, що серце повинно теж звикнути і кожну смерть сприймати тупіше, спокійніше. А в мене якось не так, навпаки – за наростаючою, кожне нове горе сильніше вривається в єство, тисячами кинджалів відбивається в душі та виводить з колії буденного життя...

Ти загинув вчора, наш весельчак-оптиміст Льошка, у якого все завжди було добре, на позитиві. Ти у військовій справі був давно, років десять до початку повномасштабного вторгнення був трубачем у Запорізькому військовому оркестрі, служив у місцевій частині і попереду було ціле життя – насичене, щасливе. Ти створив чудову родину, у якій народилася донечка Арінка, яку ти так любив. Пам'ятаю, як ти з майбутньою дружиною приїздив до мене в сільську раду подавати заяву на одруження, я тоді сказала – якщо приїхав в село женитися, будеш нашим новофедорівським зятем, зачислюємо тебе у місцеву родину. Інтелігентні риси обличчя, молодий, красивий, розумний і гуморний. Ти був таким, таким залишишся назавжди у наших серцях, мужній воїн з позивним «Моісей», який змінив свій музичний інструмент у перші дні після 24 лютого на зброю, і пішов на фронт захищати нас, щоб спокійні світанки були присутні у нашому житті. А вчора вони тебе вбили, не дали здійснити твої майбутні плани