Цей біль став реальністю, коли підняти колосок з української землі — означало розстріл або табори. Це був не просто голод — це була система. Жорстока, нелюдська система.
Щороку четверта субота листопада в Україні є Днем вшанування пам’яті жертв Голодоморів 1932-1933 років, а також масових штучних голодів 1921-1923 і 1946-1947 років.
Найтрагічніші дні Голодомору розгорталися протягом 1932–33 років, однак цьому передувала тривала підготовка керівництва СРСР до знищення українців. Партійне керівництво поступово ухвалювало сотні фатальних рішень і постанов, а закінчилось все смертю мільйонів людей, тяжкими психологічними травмами та придушенням опору.
Тому історики і до сьогодні мають різні погляди на тривалість Голодомору: акцентують на початку колективізації, ведуть відлік від славнозвісного "закону про 5 колосків" чи концентруються на відрізку масової смертності. Хтось взагалі наголошує, що вимирання з голоду є лише складовою геноциду кінця 20-х–початку 30-х років. Плюралізм поглядів не змінює факту — смерті мільйонів українців в 1932–33 роках.
Голодомор визнаний геноцидом українського народу в Україні, а також ще у понад 30 країнах світу.
Історія Дня пам'яті жертв Голодоморів
День пам'яті жертв Голодоморів заснували 26 листопада 1998 року, тоді президент Леонід Кучма підписав відповідний Указ. Його відзначають у четверту суботу листопада.
У 2006 році Верховна Рада визнала Голодомор 1932–1933 років геноцидом українського народу. Події 1921-1923 та 1946-1947 років кваліфіковані як голод.
У 2008 році у Києві створили Національний музей Голодомору-геноциду. Його головна споруда має форму "свічки пам'яті", саме тут щорічно збираються тисячі українців, аби вшанувати загиблих від голоду земляків. Люди приносять до меморіалу колоски, хліб та запалюють свічки.
Загальнонаціональна хвилина мовчання настає о 16 годині. Після цього українці, які не мають змоги відвідати музей Голодомору-геноциду чи місцеві меморіали, запалюють вдома на підвіконні свічку пам'яті.
Ініціатором проведення акції вшанування пам'яті жертв Голодомору є американський історик, дослідник Голодомору в Україні Джеймс Мейс. Вперше про свій задум він розповів у колонці "Свіча у вікні", яку опублікували в газеті "День" 18 лютого 2003 року.
"Хочу запропонувати акт національної пам’яті, доступний кожному: в національний день пам’яті жертв 1933-го (в четверту суботу листопада) визначити час, коли кожен член цієї нації, де майже кожна родина втратила когось із близьких, запалить у своєму вікні свічку в пам’ять про померлих", – заявив тоді Мейс.
До такої ідеї історика підштовхнув офорт-автопортрет Тараса Шевченка зі свічкою, який той одного разу побачив.
"Джеймс хотів, щоб церемоніали стали більш людяними. Щоб головними були не чиновники, а люди. І йому допоміг "Кобзар" Шевченка. Одного разу Мейс прийшов додому і попросив почитати його. Коли побачив офорт, на якому молодий Шевченко тримає свічку, сказав: "От що нам потрібно. Нам потрібна не людина на трибуні, а людина зі свічкою", – згодом згадувала дружина Джеймса Наталія Дзюбенко-Мейс.
За її словами, історик боявся, що навіть у самостійній Україні вшанування жертв Голодомору матиме "совдепівський" підхід зі стандартним покладанням квітів і хвилиною мовчання.
"Давайте цього дня поставимо на підвіконня запалену свічку, щоб згадати мільйони розстріляних, померлих від голоду (на початку 2000-х у День пам'яті жертв Голодоморів також вшановували жертв політичних репресій, – Ред.). Багато хто з них не встиг залишити на цій землі свого прямого продовження – синів та доньок. Палаючи у наших вікнах, вогники свічок стануть знаком того, що їх не забуто, що й вони мають нащадків, які їх пам'ятають", – закликав українців Мейс.
Трохи більше як через рік після смерті дослідника українці почали втілювати у життя його задум вшанування пам'яті жертв Голодомору, запалюючи свічки на підвіконнях у четверту суботу листопада.
